Педагогічні читання, конференції

Управління освіти, сім’ї, молоді та спорту

         Сторожинецької районної державної адміністрації

Нестримний порив Буковинської Орлиці

(Виступ із презентацією на педагогічних читаннях)

      Із творчістю Ольги Кобилянської в нашу літературу ввійшло те, що, за словами Івана Франка та Лесі Українки, умовно можна назвати симфонічною прозою.
    «Вона брала в полон своєю появою і своїми речами, — писав Денис Лукіянович. — В чорне зодягнута і поважна, струнка «мало не високого зросту засильмо смагла брюнетка, з живими великими очима... Аж чарував ніжний тон у її милій мові — то якийсь глибоко затаєний смуток, якась туга. Але ховалася та туга під легку усмішку, що на знак вищості якоїсь розквітала на її устах. Над усе здіймала Ольгу Юліанівну краса душі, особлива гармонія духовної зрілості та культури.  Осявала Ольгу Юліанівну ще друга гармонія: між письменницею і людиною. Вона не тільки втілювала в своїх героїв ідеал краси і духовності, вона плекала їх у себе: життя і пісня доповнювали одне одного, як рідко у кого з письменників буває...»
   Її називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраву метафоричність бачення. Себе ж вона називала скромно і просто — «робітницею свого народу», девізом життя якої були слова: «Що люблю, люблю вже навіки».
   Тож віддаймо сьогодні і протягом наступного тижня шану письменниці, розумній жінці, людині з великої літери, яка вивела нашу літературу на європейські шляхи.
    Отже, тема моєї доповіді: «Нестримний порив Буковинської Орлиці. Феміністичні погляди Ольги Кобилянської)".

   Я б хотіла побудувати свою доповідь за таким планом:

1. Вплив фемінізму на українську літературу кінця ХІХ.
2. Фемінна проблематика в творчості О. Кобилянської. „Нова жінка” в українській модерній прозі.
3. Образ жінки в творчості О. Кобилянської в український літературі кінця ХІХ-початку ХХ ст..
4. Жінка у повістях О.Кобилянської «Людина» та «Царівна». Моделі жіночої емансипації в творчості Кобилянської.
   Проблема емансипації жінки входить у життя й у літературу в 40-і роки XIX сторіччя. Спочатку жінка заявила про свою волю кохати того, кого велить їй серце, потім відстоювала свої права в сім'ї, а незабаром на перший план вийшла й потреба активної участі в суспільному житті, освоєння нових професій. Але перш, ніж використовувати термін «емансипація», варто дати його визначення виходячи з кореневого значення цього слова. У латинській мові слово «emancipare» означає:
1) звільнити сина від батьківської влади й цим оголосити його самостійним;
2) формально відмовлятися від чого-небудь, відчужувати, уступати. Корінь слова «емансипація» можна витлумачити як «звільнення від певної ролі».
   Майже протягом цілого сторіччя емансипація виконує роль активного елемента: піддані дискримінації, у першу чергу жінки, вимагають права звільнення від нав'язаної їм ролі. Вони хочуть самі взяти те, що їм не передають добровільно. Для нас поняття «емансипація» означає в самому широкому значенні спробу людини звільнитися від кола обов'язків, які суперечать її індивідуальним потребам. Це відноситься не тільки до жінок, але й до чоловіків.    Якщо виходити з того, що віддавна сформований образ чоловіка (сильний, відважний, спритний) застарів точно так само, як і образ жінки (ніжної, чутливої, безпомічної), то емансипація - це загальна для чоловіка й жінки задача. Задача, що може бути вирішена тільки об'єднаними зусиллями чоловіків і жінок, тому що кожний окремо потерпить поразку в боротьбі за своє звільнення. Тема даної роботи є вкрай актуальною для дослідження, оскільки в наш час погляди на місце жінки в суспільному житті значно видозмінилися і потребують більш глибокого аналізу та вивчення. Що цікаво, погляди О.Кобилянської у час її життя виглядали більш радикальними і революційними, ніж сьогодні, але, в якійсь мірі, і творчість О.Кобилянської і творчість Лесі України сприяли становленню феміністичних позицій не тільки в Україні, але і по всій Європі. Таким чином, актуальність обраної теми дослідження обумовлена недостатньою вивченістю проблеми емансипації жінки в творчості О.Кобилянської відносно сьогоднішнього часу, а також назрілою необхідністю поглибленого й цілісного вивчення спадщини талановитої письменниці в аспекті еволюції її художнього світу.
   Ольга Кобилянська належить до тих митців, хто своєю творчістю увій­шов в історію вітчизняної белетристики назавжди. Сучасне літературознав­ство справедливо відводить їй місце одного з перших українських авторів-модерністів, художні здобутки якого засвідчили європейський рівень української літератури кінця XIX — початку XX ст.
   Такі погляди письменниці на розвиток особи і нації знайшли своє втілення в естетичному кредо 0. Кобилянської: «Освіта, але не лише освіта фахова, якою ми здобуваємо собі головне, хліб, але ще освіта душі і серця, зокрема, безмилосердне різьблення характеру відразу на широку шкалу, знайомлення жінок наших із заграничним життям, — це дороги, якими можна добитися до поважніших типів у житті і літературі, як Ганнусь, Оксанок та ін».
   Феміністичні ідеї потрапили в українську літературу в 60-х роках 19ст. і особливого апогею жіночий рух досягає у 80-90-х роках. Першим літературним самоствердженням був виступ жінок-поетес на сторінках альманаху «Зоря Галицька» (1860), вони прагнули рівноправної із чоловіками участі в культурних справах. У громадському житті Галичини того часу найдієвішими в обороні інтересів слабшої половини людства були жінки-учительки, котрі не лише скликали різні збори, на яких виборювали повагу до своєї діяльності з боку властей, а й організовували «гуртки трудівниць», що працювали з програмовим кличем «на новий шлях». І вже у 80-х роках 19ст. така діяльність жінок-інтелігенток (К.Малицької, М.Підгірянки, К.Гриничевої) здобула статус так званого емансипаційного руху. Вона була тільки передумовою, що дозволяла жінці приступити до розв’язки їй властивих завдань. Змиритися з майбутнім, у якому є тільки господарство, народжені без любові діти, немилий чоловік, не відчути жіночого щастя? Ні! Цього допус­тити вона, Ольга, не може.
   Природа справді щедро обдарувала її душу (пристрасно читала, малювала, співала, тонко розуміла музику, брала участь в аматорських виставах). Але талановитість Ольги була незрозумілою для батька, від якого залежало її по­дальше майбутнє. «Ет, що там дівчина... В мене хлопці! Ось що!» — відповів якось Юліан Кобилянський на зауваження, що донька виділяється з-поміж інших розумом, серйозністю, обдарованістю.
   У 1891 році сім'я Кобилянських переїжджає у Чернівці. На той час це місто було осередком освіти й культури. Ольга Юліанівна входить у коло про­гресивної інтелігенції. Тоді багатьох хвилювала проблема емансипації жінки, її духовного розкріпачення. Зовсім не дивно, що
 О. Кобилянська не стала бай­дужою до цього (згадаймо її біографію) і вже в перших літературних спробах намагається художньо реалізувати ідею емансипації.
   Ольга Кобилянська в своїх творах «безлику жінку» зробила жінку «людиною» та «царівною» із неабияким інтелектом, силою волі, високою мораллю та інтелігентністю. («Царівна», «Людина», «Природа», «Некультурна»). В умовах тогочасного суспільства жінка не мала абсолютно ніяких прав. Звичайно О. Кобилянська не могла пройти попри цю тему. Якось вона написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам».
   Перші класичні повісті Кобилянської «Людина» й «Царівна» започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, психологічна проза, що ілюструвала певні нові ідеї, зокрема емансипації і фемінізму. Ольга Кобилянська презентувала вихід на історичну сцену жінок, яких назвала «новими». «Нові жінки» були сильними жінками, здатними на виклик суспільству.
   Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської – зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально. В опозиції «сильні жінки – слабкі чоловіки» трансформована певною мірою філософія Ніцше. Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. У перших повістях майже усі чоловіки є здебільшого негативними персонажами. Ця негативність походить з безхарактерності, слабкості волі. Героїням притаманний підсвідомий страх нерівноправного зв’язку з чоловіком, страх патріархальності.
   Ольга Кобилянська розпочала свій літературний шлях повістю «Людина», у якій підняла актуальну і болісну на той час тему жіночої долі, поставила проблему емансипації жінки. Ця тема була близькою для письменниці, адже в її родині дівчаткам з дитячих років втовкмачували, що головною метою жінки є вдале заміжжя, що їй не треба вчитися, і вже зовсім не заохочувалась участь жінок у суспільному житті.
   Та Ольга Кобилянська обрала інший шлях — вона стала однією з найосвіченіших жінок України, добре знала європейську культуру і своє життя присвятила літературній творчості. У її оповіданнях та повістях часто з'являються образи сильних та мужніх жінок, що кидають виклик оточенню, які незважаючи на засудження обирають свій життєвий шлях самостійно.
   Повість «Царівна» — новаторський твір нашої літератури, її новизну І. Франко вбачав у тому, що тема особистого життя молодої особи Наталки Веркович розкривалася насамперед «на психічній аналізі буденного життя пересічних людей».
   О. Кобилянська у своєму творі показала представницю кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права — на читання книжок, на спілкування, у тому числі з чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича. Цей аспект зображення героїні передбачав звернення до різних засобів розкриття внутрішнього світу героїні, адже саме через змалювання психології Наталки Веркович мені стали зрозумілими її думки, почуття, прагнення.
   Питання психологізму повісті, композиційної своєрідності твору реалізувалися у щоденниковій формі. Важливу роль у розкритті внутрішнього світу персонажів відіграли монологи і діалоги.
   Мою увагу привернули способи зображення, пов'язані з уподобаннями Наталки Оверкович, зокрема захоплення музикою, природою. Наприклад, портрет, психологічна деталь підкреслюють особливість молодої жінки — її неординарність. Зовнішня відповідність канонам краси філістерського (обивательського, закостенілого, відсталого) середовища і зросла духовна сила виділили Наталку з — поміж інших інтелігенток: Верковичівна боролась за своє щастя, за духовне відродження людини.
   Під благотворним впливом європейської культури О. Кобилянська про­йшла шлях від неоромантизму до експресіонізму. Особливу роль у цьому зіграло захоплення ідеями Ніцше, з якими окремі сучасні літературознавці пов'язують формування українського модернізму. О. Кобилянську цей філо­соф зацікавив, очевидно, як бунтар, протестант, котрий узявся за переосмис­лення узвичаєних вартостей, закликав не боятися робити життя кращим, а людину досконалішою.
   Які ж ідеали вони пропагують?
   «Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю! Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшити, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках! Передовсім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася. Бути передовсім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…Такий мій ідеал. Свобідний чоловік із розумом – це мій ідеал.» («Царівна»)
   Отже, проблема жінки, її свободи й самореалізації, виходячи за рамки особистого в повісті «Людина» на мирні обрії суспільності у повісті «Царівна», набуває узагальненого гуманістичного та водночас національного пафосу, сповнюючи образ – у даному випадку жінки-ідеалістичним звучанням провідника нації, її охоронця й поборника, готового до самопожертви заради високих ідеалів.
    Чи відчувається вплив німецького філософа і поета Фрідріха Ніцше на твори О.Кобилянської? Так, бо це ім’я найчастіше зустрічається на сторінках повісті «Царівна». Проте його ідея надлюдини, що зневажає юрбу і переступає засади моралі, трансформується в ідею сильної особистості, яка у своїй моральній вищості й чистоті здатна кинути виклик обмеженому суспільству.
   Чи виводить образ сильного чоловіка О.Кобилянська у творах?
   Якщо уважно простежити за ідейним багатством творів Ольги Кобилянської, то серед цієї палітри особливо відчувається струмінь самодостатньої особистості, який письменниця і реалізує в романі «Апостол черні» (публікується 1926р.). У романі О.Кобилянська втілює ідеал досконалої особистості, самодостатньої у готовності служити своєму народові. Головною ідеєю твору є побудова Української держави свідомими українцями. О.Кобилянська виводить чи не першою в українській літературі тип сильної чоловічої особистості в образі Юліана Цезаревича, який прагне довести, що емансипація не повинна зрівняти жінку з чоловіком, а передбачити для жінки такі умови, в яких вона почувала б себе якнайкраще, не будучи двійником власного чоловіка: «Мужчина – мужчиною, а жінка – жінкою, Коли хто свобідний внішно і зовнішно, тоді поступає відповідно до свого «я».
   Безперечною заслугою письменницi є те, що вона однiєю з перших в українськiй лiтературi змалювала образи жiнок-iнтелiгенток, яким притаманнi вищi духовнi iнтереси, прагнення вирватись iз тенег буденщини, духовного рабства.
   Звеличуючи людину, зокрема жiнку, показуючи її високi духовнi пориви, О.Кобилянська утверджувала передовi погляди нажиття. У Ольги Кобилянської "нові жінки" - це передусім інтелігентки, що прагнуть духовного зростання й незалежності, через що вступають у конфлікт з оточенням, яке не здатне зрозуміти їхніх поривань. Три повісті - "Людина", "Царівна" й "Через кладку" - поступово розкривають еволюцію поглядів їх авторки на так зване "жіноче питання". На межі століть відмінності феміністичних процесів Західної України (Галичини й Буковини) та Наддніпрянщини згладжуються, завдяки емансипаційній діяльності нового покоління суспільно-культурних діячів, тобто покоління Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Це покоління ставить жіночу ідею на висоту найбільш відповідальних проблем тогочасної суспільної дійсності.
   Сьогоднішню доповідь я закінчую словами Ольги Кобилянської з роману «Апостол черні»: «Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!», які актуальні нині як ніколи. Хай не всі українці, а хоч би половина мали дух і силу гордого птаха. А особливо ми – жінки».

Бобовецький НВК

Презентація Шевченко конференція

Доповідь на районну учительську конференцію на тему:

«Струни Кобзаревого серця»

                                                                                                                      Підготувала:
Собко В.І.,  вчитель української мови та літератури

2014р.       

Народна пісня зоряно, незгасно
Горить в моєму серці повсякчас
Не пломенистим закликом, не гаслом,
А променем, що будить сівача.

   Так уже склалася наша історія. Знедоленому, віками бездержавному великому народові українському потрібен був великий муж, щоб один сказав за всіх - за тих, кого любив, плакав і страждав, за тих, хто вперто боровся. Потрібен був речник, Боян, пророк, патріарх, подвижник. Потрібен був національний геній. Ним став Тарас Шевченко.
   Тарас Шевченко – пророк, мислитель, поет, художник, музикант, фольклорист-етнограф, археолог, історик. Геній Шевченка яскраво світиться трьома рівноцінними гранями свого таланту – поезія, живопис, музика. Полум’яне слово Шевченка-поета немов летючою стрілою вражає, пориває серця людей до національного самоусвідомлення та самоствердження в єдиній соборній, незалежній українській державі. «Обніміться ж, брати мої, // Молю вас, благаю!» і сьогодні ми говоримо про Кобзаря-поета. Для нас Тарас Григорович — це борець за волю України, символ духовного життя нації, символ її незалежності.
   Розкриваючи тему виступу, треба відзначити, що Шевченко незмірно любив народні пісні, переймав їх з першого разу і знав їх без ліку. Ще з дитинства, коли хлопці-друзі руйнували пташині гнізда, моторний і чутливий до всякого горя Тарас просив їх: «Не чіпайте пташок, вони ж так гарно співають, їм буде боляче.»
   Читаємо рядки Шевченкової поезії і серце переповнюється світлими почуттями, душа співає, як співає для нас своєю поезією Великий Кобзар. Співучість і краса української народної пісні перелилася в чудові поезії Тараса Шевченка.
   Пісня на слова Тараса Шевченка «Плавай, плавай, лебедонько» виникла на ранньому етапі розвитку суспільства і відтоді відіграє важливу роль у житті всіх народів світу. Особливо близька за формою до народної пісні рання творчість Шевченка, де майже вся система поетичних образів є народнопісенною. Шевченко не копіював фольклорних зразків, а творчо переосмислював їх, надавав нового звучання, пристосовуючи до ідейно-творчих завдань своєї поезії. Завдяки близькості до народних ідеалів багато віршів поета стали піснями.
   З ліричних віршів поета в народну пісню найчастіше переходили ті, в яких йшлося про безталанне життя сироти, наймита-бурлаки, козака, що шукає долі («Тяжко-важко в світі жити», «Ой три шляхи широкії»), про розлуку, тяжку жіночу долю («Нащо мені чорні брови», «Ой одна я, одна»). Пісні на слова Шевченка, як і народні, мають протяжні мінорні мелодії. Переходили в народнопісенний репертуар і Шевченкові твори пейзажної лірики, уривки з балад і поем, де змальовано одухотворену природу: «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Защебетав жайворонок» (уривки з балади «Причинна»), «По діброві вітер виє» (з балади «Тополя»), «Зоре моя вечірняя» (з поеми «Княжна»).
   Пісенністю напоєна Шевченкова історико-героїчна поема "Гайдамаки", яка значною мірою написана коломийковим розміром. Пісенність "Гайда­маків" визначають не тільки ритмомелодикою їх художньої форми. У творі живе й активно діє вокально й музично обдарований сліпий кобзар Во­лох - пісенна душа "Гайдамаків". Його пісні ліризують твір, посилюють романтичний пафос. Це своєрідний високотональний пісенний акомпанемент до поеми.
   Звучить пісня "Гомоніла Україна Ведуча. У першому пролозі поеми "Гайдамаки" автор викладає своє матеріалістичне розуміння світу, де все перебуває у взаємозв'язку, вічному русі, постійному розвитку через зіткнення і розв'язання суперечностей.

   Українська народна дума, козацька пісня "присутні" в "Гамалії" Шевченка.
   Мотив волі - наскрізний мотив у поемі. Воля прийшла. Її принесли запорожці на чолі зі своїм отаманом Гамалією, що прибули з різних берегів у Скутар "з турецької неволі братів визволяти".

     Оспівав Тарас Шевченко Івана Підкову, сміливого отама­на, що не раз очолював походи супроти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, відчайдушним, досвід­ченим, справедливим, за що побратими його щиро шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців, розбурхана стихія звеселяє їхні серця, наснажує співати пісні, піднімає дух козацький перед походом на Царгород. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує реф­рен "було колись". Звучить пісня "Було колись на Вкраїні».

        Стосовно музичного обдарування Шевченка, необхідно відзначити, що музикальність є визначальною рисою менталітету українців. Видатний композитор Петро Чайковський, дід якого був козацького роду на прізвище Чайка, зазначав: «Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці». Мабуть не знайдеться жодного українця, який би не любив співати. Співав і наш Великий Тарас протягом усього свого життя. У народній пісні Шевченко знаходив розраду і відчував втіху і задоволення.
    На засланні Тарас Шевченко, криючись від наглядачів, у "захалявних книжечках" написав глибоко патріотичні вірші "І виріс я на чужині" та "Сонце заходить, гори чорніють", в яких не переставав думати про свою батьківщину, про страждання уярмленого народу і всім серцем линув у рідні краї. Вірш "Сонце заходить, гори чорніють", написаний в Орській фортеці, покладено на музику В. Іконником
    Переходили в народнопісенний репертуар і Шевченкові твори пейзажної лірики, уривки з балад і поем, де змальовано одухотворену природу: "Садок вишневий коло хати" та "Защебетав жайворонок" (уривки з балади "Причинна"), "По діброві вітер виє" (з балади "Тополя"), "Зоре моя вечірняя" (з поеми "Княжна"). Поезії-медитації ("Думи мої, і думи мої, лихо мені з вами!", "Минають дні, минають ночі").
    Деякі поетові вірші стали піснями ще за його життя ["Тяжко-важко в світі жити". "Нащо мені чорні брови", "Така її доля" (уривок з балади "Причинна") та ін.].
    Перехід Шевченкових поезій у народний репертуар триває, кожне покоління і самодіяльних митців, і композиторів-професіоналів поповнює його новими зразками. Воля, воля і ще раз воля - ось головна тема його спраглих дум і невільницьких мрій на засланні.Після заслання Тарас Григорович написав чимало віршів особистої, інтимної лірики. У цих творах відображено глибокі душевні переживання, притаманні всім закоханим людям. Поезії змушують поринути на природу.

    У ранній ліриці Т. Г. Шевченко звертається ще до однієї теми — соціальної нерівності та шукання молодою людиною-щастя. З цією метою поет використовує теми та образи бурлацьких і сирітських народних пісень. Вірші «Тече вода в синє море...», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Нащо мені чорні брови...» автор назвав думками, тобто короткими ліричними віршами елегійного чи баладного змісту. Усі Шевченкові «думки» стали народними піснями.
Балада"Тополя". Балада побудована за мотивами народної творчості і стародавніх уявлень народу. Є тут і народна символіка, і міфологічні метаморфози (перетворення дівчини в тополю), і народні ворожіння. У центрі - розповідь про глибокі переживання дівчини, розлученої з коханим, її звернення до порожки, розмова з тополею і перетворення самої в тополю під впливом чудотворного зілля. У творі відбиті первісні вірування людей у можливість переселення душі людини у рослину. В образі тополі з великою художньою силою втілено ідею невмирущості справжнього кохання, краси мірності, незнищенності світлих і благородних людських почуттів.
    Слова Шевченка є сучасними сьогодні. Він і сьогодні є класик. Деякі люди тепер не вірять в Бога і не хочуть слухати про Нього. Про це думав Шевченко, про це думають і сьогодні. Поет показав співця в образі Перебенді, де об’єднав себе самого з ним. Багато віршів Т. Шевченка пішли в народ, стали народними піснями. Він хотів бути народним поетом. Своїй збірці поет дав назву “Кобзар”. Цим Т. Шевченко підкреслив її зв’язок з народною поезією. Слово Кобзаря закликає людей до дружби, любові, нагадують про давнину.
    Більшість обробок композиторів-професіоналів через репертуарні збірники, радіо, телебачення влилися в народнопісенний репертуар. Пісні на слова Т.Г.Шевченка мали значний вплив на українську народну поетичну творчість. Вони внесли в народні пісні свіжі мотиви, ідеї, збагатили їх новим змістом, розширили їх мелодійне звучання. Перехід Шевченкових поезій у народний репертуар триває, кожне покоління і самодіяльних митців, і композиторів-прфесіоналів поповнює його новими зразками.
     Шевченко власним прикладом показував, як треба ставитись до найбільших святинь народу, до його пісні. Пісня була супутницею, вірною порадницею Шевченка. Він завжди з нею, немов наречені, пов’язані весільними рушниками. Доля подарувала Тарасові «скриню», яка переповнена скарбами української пісні.
    Пісня Шевченка лине крізь призму віків. Весела життєрадісна молодь захоплюється нею.Один з найвідоміших сучасних гуртів України «Кому вниз» знайшов спосіб для поширення Шевченкової поезії серед молоді. На його слова вони писали і пишуть мелодії для пісень в сучасній обробці. Коли лунає голос, мелодійний і могутній, наче у батька Тараса, крізь думки пролітає усе його життя. Шевченко – творець могутності, величності пісні. Вона ж – меч для захисту, притулок для бідних, ліки пораненому.
        Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
        І голос твій нам душі окриля.
        Встає в новій красі, забувши лихоліття,
        Твоя, Тарасе, звільнена земля.

Управління освіти і науки

Чернівецької обласної адміністрації

Чернівецький обласний інститут післядипломної освіти

Юрій Шевельов – патріарх 

української науки

Виконавець:

Собко Валентина Іванівна

учитель української мови та літератури

Бобовецького НВК

Сторожинецького району

Чернівецької області

тел. 8 (235) 76-1-18

2010 р.

   Написала назву доповіді – і відразу ж зупинилась. Коли читала статті Ю. Шереха (Шевельова), то не вірила, що їх писала людина поважного віку-таке у нього свіже бачення, геніальне мислення, неочікуваний погляд на явище. Він може побачити і героя, і твір якраз з того боку, з якого ніхто б і не подумав дивитися. І тому слова, які він сказав в одному з інтерв’ю будучи дев'яностолітнім: письмо завжди вигравало проти «притомлених» писань авторів, молодших від нього на 50-60 років. Але про все по порядку. Професор Колумбійського університету, академік НАН України Юрій Шерех (Шевельов) написав понад 800 статей. 

    Коли в Києві вийшла його книга «Третя сторожа»(Література. Мистецтво. Ідеології) всі зрозуміли, що Ю. Шевельов усе життя був на сторожі справжньої української літератури. Саме в цій книжці подано статтю про еволюцію літературного процесу, взаємодію традицій і новаторства. Ось послухайте тезу з цієї книги: «Не або – або, а і – і. Традиція і новаторство…З цього погляду можна сказати, що історію літератури можна сформулювати як прекрасну повторність неповторного».

        Але й сам автор є і буде неповторним. Свої мовознавчі статті він друкував під прізвищем Шевельов, а дослідження з літератури підписував як Шерех. Під час війни доля закинула його спочатку в Європу, потім у США. Коли в 1951 році вийшов двотомник «Курс сучасної української літературної мови», розділ про просте речення належав Шевельову.

         На конференції Асоціації новітніх мов, де молоді вчені читали доповіді, а керівники вибирали собі викладачів, він оприлюднив дослідження про українські впливи на польську мову у Х- ХIV ст.( за часів СРСР таке заборонялося). У мовознавчій книзі «Історична фонологія української мови»(1979) «показана єдність і тяглість мовно-історичного процесу на терені України від сьомого століття до наших днів, охоплено всі видані тексти, показано походження діалектів». Але унікальна за своєю нелогічністю співпраця видатного славіста США Р. Якобсона і нашого русифікатора І. Білодіда по дискредитації і праць, і самої постаті вченого зуміла применшити, але повністю не знецінити ефект цих книг у світовій науці.

         Якщо ж говорити про Ю. Шереха – літературознавця, то виникає спочатку здивування, а потім зачарування тим величезним матеріалом, який використовує автор. Ще Роман Якобсон зауважив, що Ю. Шерех «вчений з глибоким розумінням зв’язків між мовою і літературою. Усі філологічні і літературні питання він розгортає на широкому культурно-історичному і соціально-політичному тлі». Книги «Не для дітей» (1964), «Друга черга» (1964), «Третя сторожа» (1993) – то івертикальний, і горизонтальний зріз україніки двох останніх століть.

         Глибоке дослідження «Кулішеві листи і Куліш у листах» починається з аналізу дослідження листування в Україні. З листів «першого європейця» П. Куліша Ю Шерех чітко визначив основне: «Вони унікальні своїм темпераментом, своєю філософією і своїм стилем». У них чітко проступала загальна концепція української літератури і культури,концепція

історії, виховання української людини. Дослідження «Трунок та трутизна» було написане як передмова до книги «Палімпсести» ще за життя В. Стуса. Як пише Ю. Шерех, стиль і зміст життя передчасно загиблого поета було перебування в духовному кліматі Шевченкового душевного і розумового життя. Надзвичайно цікавими є статті про Івана Франка та Василя Стуса, вони є своєрідним прочитанням двох заповітів українству – поеми «Мойсей» і останньої поезії Стуса. Багато писав автор про 20-30-ті роки в Україні. Наприклад, «Літ Ікара» - це дослідження публіцистики Миколи Хвильового. Три періоди памфлет описання бунтівливого Хвильового розібрані Шерехом через еволюцію самого автора. Як особа М. Хвильовий «посідав надзвичайний чар, здатність передавати своє горіння своїм співрозмовникам».

        Важливим є те, що сам Ю. Шерех в одному з інтерв’ю зауважив, що з роками все більше схиляється до «західництва» і з болем дивиться на нашу непотопельну ні в яких огнях і водах провінційність, з якою воював усе свідоме життя. Дослідження «Пороги і запоріжжя», написане в 1977 році, стало пророчим. Вже тоді Ю. Шерех написав, що ставлення 
О. Солженіцина до національного питання і до культур інших народів його насторожує.

        Стиль Ю. Шереха має якусь притягальну силу. Про складне він може сказати просто і зрозуміло, а в простому ж знаходити парадокси. Його спостереження часом вражають, а чіткості вислову можна позаздрити, н-д: «Будувати визвольну концепцію України на тріаді історія – мова – література означає будувати хату з трьома стінами. Четвертою має бути економіка», «Якби всі були творцями культури, то не було б культури».

         Ми всі знаємо, що в світі існує наукова мовознавча школа Ю. Шевельова, його учні працюють в десятках престижних університетів світу. А як історик літератури, як критик він нами мало відкритий, мало знайомий, лише за надводною частиною (те, що вийшло в нас) можемо судити про велич цього айсберга.